Сорок років тому, 15-го листопада 1970-го року в Єпископальній каплиці в містечку Давнерс Гров, була відправлена перша Служба Божа Церкви Святого Андрія Первозваного.
           
Цей день і треба вважати днем народження Української Автокефальної Православної Церкви Святого Андрія Первозваного в місті Блумінгдейл.   В день празника Святого Апостола Андрія, 13-го грудня 1970-го року, офіційно обрано і проголошено Небесним Покровителем Парафії Святого Апостола Андрія Первозваного.
          
Цей день був початком і нестриманим стимулом поривань, праці, жертвенности й
посвяти, напротязі всіх років аж по сьогоднішній день.
    
За 40 років життя і діяльности від рентованої каплиці повстав Духовний і Культурний Український Осередок поза містом Чикаго. З величавим Храмом Божим, будинком емеритів, авдиторією ім. Івана Трухлого, залею щоденного  вжитку, школою Українознавства, танцювальним асамблем «Водограй», школою Іконопису,  філією Кредитівки «Самопоміч», як також і цвинтарем з пам’ятником Голодомору і похованням померлих парафіян, воїнів УПА
і бійців Дивизії Галичина.
   
Ідея побудови Української Православної Церкви, поза містом Чикаго, зродилася з багатьох причин. Найголовніша з них – збереження Української Незалежної Православної Церкви з її соборноправним устроєм, українською мовою в Богослужінні та дотримання рідних звичаїв і традицій. 
    
Група людей-ентузіястів усмідомила собі велику потребу існування церкви на передмістю Чикаго, яка б обслуговувала та задовольняла релігійні вимоги українців, що через територіальну віддаленість від існуючих парафій на терені Чикаго, перестали відвідувати церкву, або й зовсім відійшли від української спільноти. Особливо треба звернути увагу на майбутнє нашого молодшого покоління, яке переважно живе поза межами міста Чикаго, а в умовах нашого побуту на чужині, при  парафіях теж відбувається і національно-культурне та громадське життя.
 
Відбувався великий натиск на провід наших місцевих церков відкрити парафію поза містом. Поблизу Чикаго були чудові й дешеві земельні об’єкти, але ніщо не могло переконати наш церковний провід.
       
Знайшовся один відважний і рішучий чоловік на ім’я Петра Драпала, який за всяку ціну вирішив відкрити Українську Православну Церкву поза містом. Переглянув всю телефонічну книжку ближчих околиць, вишукуючи українських прізвищ. Дзвонив до кожного. На його заклик відгукнулося досить охочих, щоб створити Ініціативний Комітет, до складу якого увійшли: Микола Борачук, Лука Буранич, Петро Врублівський, Микола Ковальчук, Валентин Кохно, Тарас Кохно, др. Василь Марчук, Дмитро Момотюк, Григорій  Проскурин, Павло Слобідський і Микола Филипович. На Голову Ініціативного Комітету був обраний Петро Драпала. На самих початках була куплена хата з метою перебудови її на каплицю. В 1973-му році хату було продано і куплено три акри землі в самому містечку Давнерс Гров.

На перших Загальних Зборах обрано Головою Громади Миколу Филиповича і пізніше були обрані Голови Громади: Тарас Кохно, Богдан Тимцюрак, Валентин Кохно, В’ячеслав Партикевич, др. Василь Трухлий, Александер Німченко, Іван Козацький, др. Лідія Серединська, Любомир Цепинський, Іван Деркач, Катерина Марценюк і нинішний Голова Громади Іван Яресько. 
      
Першим настоятелем Громади був прот. Орест Кулик і пізніше настоятелями Парафії були: прот. Юрій Красевич, прот. Анатолій Ситник, прот. Сергій Головко, прот. Микола Боднарчук, прот. Богдан Калинюк і нинішний настоятель прот. Віктор Полярний.  Восени 1975-го року парафія перемістилася до містечка Ломбард, приблизно десять миль на північ. Там взяли в аренду стару дерев’яну Церкву й почали шукати відповідний уділ землі для будови Церкви. 
     
В цей час було продано три акри землі в Давнерс Гров за 45 тисяч доларів. Ці гроші послужили завдатком для купівлі землі постійного осідку Парафії Святого Андрія.  На початку 1976-го року куплено за 225 тисяч доларів 12 акрів землі з будинком для священика та просторою будівлею, в якій вирощували расових коней. Півтора року пізніше докуплено за 75 тисяч доларів три акри суміжної землі. Ця посілість містилася поблизу головних доріг, в гарному районі на Армітрейл Род містечка Аддісон, Ілиной. Згодом посілість наша була офіційно приділена до містечка Блумінгдейл.  

Будівля в скорому часі була перебудована на велику залю, в якій відбувалися відправи Служб Божих. Була добудована модерна комерційна кухня, яка по цей день, при тяжкій праці Сестрицтва Святої Софії, служить головним утриманцем потреб нашої парафії.
           
Великим досягненням було дістати дозвіл на цвинтар при нашій Церкві. І в цьому випадку, цей задум і реальне здійснення його було довершено Петром Драпала. 

Серед наших меценатів, не можна оминути великий вклад двох братів: доктора Василя Трухлого і доктора Юрія Трухлого. Др. Юрій Трухлий, в слушний час, вклав свій княжий дар на будову нашого храму в сумі 250 тисяч доларів.  
 
Др. Василь Трухлий, крім кількакратних фінансових пожертв, напротязі майже всього існування Церкви Святого Андрія, безкорисно керував нашим хором. Він на власний кошт видрукував всі необхідні ноти Святої Літургії, Великодних і Різдвяних Свят, концертів, вінчання, похорону, молебнів та панахид. 

Великих старань, праці і фінансових пожертв приклала чисельна українська громада, яких дуже важко перелічити. Сестрицтво Святої Софії, на протязі 40 років, своєю щоденною невтомною працею є головним стрижнем в житті і розквіту Громади Святого Андрія. 

Великим стимулом розквіту нашої парафії був церковний хор. Він був невід’ємним компонентом послідовного й поступового росту нашої парафії. Доносилися до нас відгуки людей, що Хор Святого Андрія – найкращий церквоний хор в Чикаго.  А дехто твердив, що не тільки в Чикаго а навіть по цілій Америці. Були підготовані так-званідоморослі диригенти. Наші діти, яких батьки змалку возили на лекції гри піаніно і брали з собою співати в церковному хорі. Такі диригенти, як Тарас Руденко, Андрій Карасейчук, Юрій Цепинський, вразі відсутності др. Василя Трухлого, могли без жодних труднощів диригувати хором, виконуючи кожну річ з книги «Літургія».

Тарас Руденко, напротязі кількох років гідно, з посвятою виконував свої обов’язки диригента.  В 2010 році, перебрав відповідальність  диригента церковного хору відомий диригент Львівського Оперного Театру, сучасний мистецький керівник Капели Бандуристів ім. Тараса Шевченка Богдан Герявенко.  
 
З набуттям посілости для будови Церкви, була довершена початкова фаза успішного досягнення задумів і стала підвалиною у здійсненні нашої мети. Восени 1983-го року, було розпочато будову Храму Святого Андрія, присвяченого тисячоліттю прийняття християнства в Україні.
       
В день масового й торжественного відзначення – Тисячоліття Хрещення України, будова нашого храму була довершена. Посвячення храму відбулося 8-го листопада 1987-го року.
           
Ця величава подія сколихнула всю громадкість міста Чикаго й околиць. Для Громади Церкви Святого Андрія, це був день здійснення їхньої мети, великих досягнень і невимовної радости. День великого тріумфу і світлої майбутности. День завершення здавалося нездійснимої мрії, в досягненні якої посвячено 17 літ тяжкої праці, великих зусиль і поривань малої групи відданих людей.

Споруджено в українськім стилі іконостас, на якому, мабуть перший раз зображений Святий Петро Могила.
        
Через певний час відбулася й посвята новозбудованого дому для пенсіонерів.

Основоположники і учасники, що переживали всі труднощі, пов’язані з будовою Храму напротязі 17 літ, невимовно вдячні Богові за вдароване саме їм велике щастя: завершення їхньої мрії та відкритий перед ними шлях у майбутнє.

І здавалось тоді багатьом, що на цьому шляху вони не стрінуть вже ніяких перепон у здійсності своїх стремлінь.

Минуло сім років розвитку, плідної праці, злагоди, взаєморозуміння й духовного піднесення. Сім років життя нашого ренесансу - Громади Святого Андрія.

І тут, як грім з ясного неба, 19-го лютого 1994-го року Божого, в неділю Блудного Сина, несподівано завітав архиєпископ УПЦ в США Антоній.

Після Служби Божої, всі присутні на Богослужінні, були запрошені до парафіяльної залі почути вістку про велику історичну подію в житті нашої Церкви, яка була довершена двома нашими бувшими єпископами. 

Вістка ця була помпезно проголошена самим архиєпископом Антонієм: що наша Церква поєдналася з Вселенською Православною Церквою і що від нині ми перебуваємо під омофором
Вселенського Патріарха. І ще з великим пафосом додав, що ми увійшли у молитовне єднання з Вселенською Церквою, як рівні з рівною і нарешті стали канонічними.

Що ж справді сталося?  

Під масовим тиском парафіян нашої Церкви, після довгих зволікань, нарешті
голова Консисторії УПЦ в США, отець протопресвітер Дяків, розіслав по всіх парафіях «Одинадцять пунктів згоди» між Вселенською Патріархією і УПЦ в США.

По тих пунктах згоди, наші бувші єпископи відмовилися від незалежности, святости і благодаті Рідної Церкви, рідних звичаїв і традицій.
   
Відірвали нас від Рідного Краю, Церкви-Матері і нашого побожного народу, осквернили наше Святе Миро, наші Святі Антимінси, помінявши їх на чужі-грецькі.
 
З якими думками від’їхав архиєпископ Антоній, після насвітлення своїх «досягнень» - сам Бог відає. Але серед наших парафіян він посіяв неспокій, чвари і нетерпимість. Настав смутний час. Час непорозумінь, свар і випробування.

Переважаюча більшість парафіян була обурена неправними вчинками єпископів. Але деякі настоятелі, ревно виконували настанови своїх зверхників-єпископів і в допомозі присланих з Консисторії агітаторів, ділили нашу Громаду на два ворожі табори.

Йдучи 15 років шляхом наших блукань, лише через два відходи настоятелів з групою загітованих парафіян, ми вийшли на рідні чисті води.
   
Дякуючи стійкости у вірі відданих Рідній Церкві парафіян і одного відважного, непохитного у своїх переконаннях проводиря, який очолив всіх нас, і після п’яти років невтомної праці, довів наші спільні змагання до бажаної мети – повернення на праведний шлях. Такий виразний, такий ясний шлях національного «Вірую», яке дозріло й загартувалося у горнині подій минулих років. Вивів нас на цей шлях, відданий і непохитний у вірі своїй – Іван Яресько.
       
В травні 2009-го року було скинено тяжість канонічности Вселенського омофору. Були устійнені, вірніше повернені, форми майбутнього життя і творчости Церкви Святого Андрія, згідно з власним бажанням своїх обов’язків і завдань.

В червні місяці 2009-го року настоятелем нашої Церкви став митрофорний протоієрей Віктор Полярний. Зникли перепони відданого служіння Рідній Церкві. З новим піднесенням і посвятою було довершено багато сміливих почин, а серед них встановлення над входом до храму – мозаїки всіх Святих Землі Української. Ця мозаїка була урочисто посвячена Його Святістю Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. І вшанована величавими святкуваннями – бенкету й концерту Капелі Бандуристів з Канади.

На наших очах, швидким темпом, відбувається перебудова нашої залі щоденного вжитку. За цей час до нашої парафії вступили 27 родин працьовитих і відданих парафіян. 
       
Вертаючись до гріховних дій тих, що вселяють безвір’я в наших серцях – ми не мусимо забувати їхніх злодіянь. Не нам прощати такі діяння, як відмовлення від Святих Антимінісв з нетлінною часткою українських святих, на яких наші священнослужителі століттями вділяли таїнства Божі хрещення, вінчання і причастя, помінявши їх на чужі – грецькі.

Хіба недосталь наших святих мучеників – вікових і передчасних? Вікові нетлінні останки це ті, що спочивають по Ближніх і Дальних печерах Святої Києво-Печерської Лаври. Передчасні святі це жертви Голодомору і відродженої в 1921-му році Рідної Церкви-Мучениці, нетлінні останки яких розкинені по широких просторах Сибіру і Колими. 
         
Згадати бодай великих наших сподвижників-мучеників: Митрополитів Василя
Липківського, Миколу Борецького, Івана Павловського, тридцять єпископів, понад три тисячі священиків, з іхньою паствою-мільйонів жертв побожного народу нашого.

Проте наші оцінки втрачають своє значення перед мучеництвом тих людей,
мучеництвом за віру, велику чисту віру, що так високо відзначається серед намулу життя і насильства доби.  
       
Та невсилу їм убити в серцях Віру. Вона живе. А в ній і ми. Тому, далеко Рідної
Землі – та близькі серцем з Краєм – схиляємо наші голови за ввесь наш нарід – Ми. В поклоні Пам’яті всіх жертв, поєднані з уболілим Краєм.